Лише через 10 років я зізналася, що Злата – не наша рідна донька

Це була моя третя спроба народити дитину, я потрапила лікарні на 7 місяці вагітності. Перебуваючи у шлюбі п’ять років я ніяк не можу виносити малюка й ось знову лікарі не обіцяють, що я стану мамою, адже є велика загроза викидню.

Поруч зі мною в палаті лежала дівчина, зовсім молодесенька. Її звали Ніна. Вона була дуже сумна і з тиждень нічого не говорила, та все ж розповіла свою історію трохи згодом. Виявилося, дівчина завагітніла від свого хлопця, їм обом по 18. Майбутній батько дитини припинив спілкування з дівчиною як тільки дізнався про вагітність.

Батьки Ніни живуть в іншому місті й гадки не мають, що їхня донька зараз у пологовому. Ніна розповідала, що не хоче цієї дитини. Мовляв, вона дуже молода для мами й дати їй нічого не зможе. Я ж навпаки розповіла свою історію і вмовляла не залишати дитинку.

Та все ж Ніну було важко переконати. Якось вночі Ніну забрали до полового відділення і більше я її не бачила. А через день після виписки моєї сусідки я знову втратила свою дитину. Я відчувала таку несправедливість.

«Чому одні дітей кидають напризволяще, а інші ніяк не можуть їх народити?!», – запитувала я тоді в лікаря.

Тоді я й почула пропозицію вдочерити дівчинку, від якої вчора відмовилися. Я заплатила лікарю аби той вказав, що Злата – це моя рідна донька і попрохала не казати про це чоловікові.

Я зробила так, адже розуміла, що ніколи, мабуть, не зможу народити. Окрім цього в мене з’явився острах, що чоловік мене покине, якщо я йому не народжу.

10 років ми виховували Златочку і чоловік нічого не підорював. Дівчинка була чорнявою, як мій чоловік і всі довкола відзначали їхню схожість.

А нещодавно я вирішила все ж зізнатися чоловікові в тому, що Злата – не наша рідна донька. Я більше не могла жити у брехні. Після мого зізнання коханий мовчав хвилин з 20, а потім сказав:

«Я не уявляю свого життя без тебе та Злати».

Більше ми ніколи не згадували про рідну матір Злати й вирішили доньці ніколи про це не казати.

 

Оцініть статтю
NewsMix
Лише через 10 років я зізналася, що Злата – не наша рідна донька