Було вже запізно, десь восьма вечора, ще завершував свій проєкт. Я часто заходжу до кав’ярні аби попрацювати. Оскільки я маю дві роботи, то приходжу сюди десь о п’ятій і зазвичай сиджу до сьомої, але в той день було важко себе змусити працювати.
Раптом чую, хтось свариться. Я повернувся та помітив дуже вродливу офіціантку, вона була облита кавою з ніг до голови.
– Ну вибачте, люба, я правда вас не помітив, – вибачаючись стояв хлопець. Він був трохи вищим за дівчину, тому аж присідав аби їй в очі подивитися.
-Ніяка я Вам не люба! От що тепер накажете робити? Мені ще до десятої працювати, – в повному розпачі спитала дівчина.
-А хочете я Вас зараз швиденько додому відвезу? Ви там переодягнетеся, – хлопець побачив здивовані очі офіціантки та усіх спостерігачів і додав, – До Вашого дому відвезу.
Всі почали посміхатися.
-А хто ж мене відпустить по-Вашому?, – спитала офіціантка.
-Я домовлюся. Ви тільки скажіть: поїдете зі мною?, – винувато запитував хлопець.
У відповідь дівчина розгублено кивнула головою.
Хлопець спочатку підійшов до барної стійки, а потім почав телефонувати кудись. Через хвилину він підніс слухавку до вуха дівчини й та з посмішкою відповіла: «Дякую. До завтра!».
-Як Вам вдалося? У нас дуже суворе керівництво… Мене відпустили сьогодні», – дівчина змінилася в обличчі. До цього вона була геть засмучена, а зараз вже й сліду не було від печалі.
Хлопець подав руку і вибачаючись вивів гарну офіціантку з кав’ярні.
«Мене звати Юрій», – останнє, що почули усі спостерігачі події.
«Оце пощастило. Раніше з роботи, ще й з таким красенем. Це ж Юрко, місцевий хлопець з заможної родини», – заздрісно промовила одна з офіціанток.
Я тоді так і не дописав свій проєкт. Замріявся.
