Син завіз рідну матір в далеке село аби жити йому не заважала

Нещодавно у наше село переїхала бабуся. Її син придбав хатинку і поселивши стареньку, покинув її. Я жила по сусідству й вирішила завітати до нової жительки аби познайомитися. Марина Іванівна виявилася дуже привітною жіночкою, їй 78 років і вона ніколи не жила у селі. Тобто одинока жінка зовсім не пристосована до сільського господарства.

«Я все життя прожила у місті у квартирі, а на старості років ось син запропонував будиночок придбати. Сказав, що він зовсім недалеко від міста і вони з онуками часто до мене навідуватимуться», – з посмішкою говорила Марина Іванівна.

Я ж не хотіла її засмучувати, та від села до міста їхати щонайменш три години. З розмови з новою сусідкою я зрозуміла, що син завіз свою матір, бо мешкали усі в одній квартирі й було тісно, мабуть.

«Мій син одружився 7 років тому і наразі має вже двох діточок, та ми жили в моїй квартирі двокімнатній, тож воно й на краще, що я тепер тут житиму», – продовжувала розмірковувати вголос Марина Іванівна. Я помітила в очах деякий смуток, здається, старенька усе добре розуміла.

Село в нас невелике, тож згодом усі його мешканці дізналися про долю нової сусідки й почали допомагати: хтось крівлю ремонтував, хтось дрова та воду носив, а хтось допомагав у дворі прибирати.

Жити в селі важко, постійно є хатня робота. А як важко людині у віці переїхати з міста до села – я навіть не уявляю. Та все ж Марина Іванівна жила вже десь з рік і почувала себе непогано. Єдине, що її засмучувало – син з сім’єю за рік так і не приїхав.

Одного зимового вечора Марина Іванівна покликала мене чаю випити. Я зайшла до її чистої та затишної хатинки, в якій пахло пиріжками.

«Це я готувалася, чекала на гостей. Сьогодні мені 79 років виповнилося, але син так і не привітав. Може він й забув про цей день, може ще хоча б зателефонує?», – з надією в очах запитала старенька.

Мені було дуже незручно прийти до сусідки без подарунка, адже увесь час я так прагну її хоч якось підтримати. В той момент я настільки зненавиділа її сина! Невже так важко виділити хоч пару днів на рік? Як можна було покинути рідну матір так далеко від міста і зовсім не цікавитися її життям?

Мої роздуми припинив раптовий стук у двері. Марина Іванівна схопилася та чимдуж побігла відчиняти. Разом з відчиненими дверима я почула як у дворі вирувала завірюха.

«Марино Іванівно? Ну нарешті я Вас відшукала!», – почувся жіночий голос.

Марина Іванівна стояла вся у сльозах. Вона до останнього сподівалася, що за дверима її рідний син.

Але як виявилося згодом, це була племінниця, яка шукала свою тітку пів року по усім селам поблизу.

«Я була закордоном, коли дізналася, що Іван Вас вивіз кудись і не говорив куди, села навіть не називав. Я пів року Вас шукала аби забрати до себе», – говорила дівчина.

Навіть не уявляю, що відчувала тоді Марина Іванівна, адже від слів дівчини мені самій стало зле.

Іван мав нелегкі стосунки з матір’ю після весілля, адже та постійно заважала йому жити, як він вважав. Живучи у квартирі матері, рідний син вирішив її позбутися, адже у двокімнатній його родині було затісно. Він вмовив стареньку переїхати до села, що неподалік. Сам же завіз бозна-куди та нікому про це не казав з родичів.

Марина Іванівна мала племінницю, яка її дуже любила. Коли та дізналася, почала її розшукувати. Дівчина вмовляла свою тітку поїхати до неї додому та жити разом, але стара відповіла:

«Якщо мене зрікся мій син, то лише я в цьому й винна. Я житиму тут, така моя доля. А ти, Алінко, люба моя племінниця, приїжджай до мене, коли зможеш. Я завжди буду рада гостям. І Івану передай, що я все ще чекаю на нього», – Марина Іванівна казала ці слова з посмішкою на вустах, однак я знала, що на душі їй надзвичайно важко було це говорити.

 

Оцініть статтю
NewsMix
Син завіз рідну матір в далеке село аби жити йому не заважала