Сини проганяють мене жити в гуртожиток.

Мені минув вже 71 рік. Так не молодий, але ще вважаю себе повним сил. Дружини не стало вже близько 10 років назад, тому я живу сам.

Перші роки я довго не міг оговтатися після втрати. Бували дні, що не їв нічого і не виходив на вулицю. Потім зрозумів, що дружина не хотіла б щоб я так жив. Тому, я почав займатися спортом, зранку ходити на пробіжки, ввечері їздити на велосипеді. Навчився собі готувати, інколи й дітей з внуками запрошував на застілля. Так, у мене два сини, і 2 внучки. Але вони вже живуть своїм життям, а мене лише інколи провідують.
Жив я у невеличкому будинку, після того, як дружини не стало, тут було дуже самотньо. Але я
купив собі собаку, тому тепер вдома завжди є до кого повертатися.

Сини мали кожен по квартирі, які ми з дружиною їм купили. А ремонти вони вже робили власними силами.
Я вирішив трохи нарешті пожити для себе. Часто їздив на рибалку з наметом, інколи з друзями. В моєму віці також бувають такі посиденьки. Також, друзів запрошував в гості, де ми грали в шахи або обговорювали політику.
Але останнім часом сини почали часто навідувати мене, і все задавали якісь незрозумілі запитання. “Чи не хотів би я переїхати?”, “Чи не самотньо мені в такому великому домі?”. Я не розумів, в чому причина таких запитань. Якось стільки років їх це не цікавило.

Потім один із синів, мені сказав напряму:
– Тату, ти не ображайся, але ти вже не молодий. Для чого тобі такий великий дім? Та й скучно тут самому сидіти. А ще багато роботи й в домі та біля нього.
– До чого ти сину це ведеш? – запитав я. Стільки років ви не запитували, як мені тут живеться.
– Ми тут подумали з братом, і вирішили, що добре було б продати будинок і поділити гроші між нами. Нам вже тісно жити у своїх квартирах, все-таки великі сім’ї, та й чекаємо ще поповнення. А щоб заробити на більшу квартиру, треба ще довго працювати.
– Не зрозумів, – стояв я як вкопаний. А куди мені подітися? Чи вже мене зі світу хочете зжити?! Я тільки відійшов після втрати мами, тільки почав жити… А ви хочете, щоб я за мамою пішов?
– Та що ти таке говориш?! – викрикнув син. Ми не те мали на увазі. Просто тобі вже не так багато треба. Ми знайшли для тебе чудову кімнату в гуртожитку. Ми зробимо там легенький ремонт, будемо тебе часто провідувати, і ти до нас будеш приїжджати. А собі купимо більші квартири, і твоїм внукам буде більше місця. Все-таки ростуть, кожному треба окрему кімнату.
Подумай над цим. Ми ще молоді, ще все життя попереду.
Я більше не міг вимовити ні слова.
Син пішов, залишивши мене з цими думками наодинці.

Сини, яких я ростив, яким давав все що міг, допомагав як міг, тепер хочуть мене закрити в якійсь кімнаті…
А що ж я там буду робити? Як мені жити без дому, в якому пройшло стільки років мого життя з дружиною, в якому росли мої діти? Чому я маю все залишати? Чому на старості літ я не можу пожити спокійно?
Багато питань, а відповідей немає. Я ж нікому не заважаю, ні в кого нічого не прошу.
Я не знаю що мені робити. З іншого боку може справді я розмріявся про щасливу старість. В такому віці вже не про те треба думати. Може варто дати дорогу молодим?

Оцініть статтю
NewsMix
Сини проганяють мене жити в гуртожиток.